Юний провінціал Артур Рембо потрапляє до Парижа напередодні пролетарської революції 1870 року. Але парижанин з принуки не йде на барикади, а в богемному чаду пише геніальні, з конкістадорською ностальгією, шедеври - "П'яний корабель" і "Сезон у пеклі", сонет "Голосні", в якому за кожним голосним звуком - колір...
Усе це ми знаємо так давно, як і любов-ненависть А. Рембо і П. Верлена, їх дуель і страшну для кожного смерть в епілозі. Проте біографія поета - одне, а "біографія" його творчості - все-таки інше. В епоху глобалізації та інформаційних технологій, "всевидячого" ока Інтернету хто і згадає мудреців і поетів. І "золотий вік" людства оживає тільки в поетичних осяяннях сучасних "самовидців", котрі навіч бачили піднесення, розквіт і загибель найбільшої імперії XX століття і, проклявши жорстоку свою матір-вовчицю, оплакують її, бо далеко за синім обрієм - золота їх молодість...
У плеяді поетів моєї генерації Володимир Пучков - один з найталановитіших менестрелів історичного століття поетичної епохи з магічною закоханістю в естрадну її образність. У російському слові мого друга - те, що і в моєму слові українському: ностальгія - за "Степовою Елладою" (Є.Маланюк) і за легендарною Ольвією, за Гілеєю та Скіфією. Тому до класичного канону ми звертаємось, а не повертаємось. Ув антології-трилінгва "Два береги//Два берега" -не лише наші з В.Пучковим взаемопереклади, а й пошук осяяного берега, до якого пливуть і корсарські бриги англійського поета з кельтів, але жителя канадського Північного Ванкувера - талановитого Рассела Торнтона. В його екіпажі - залюблена в степову ойкумену наша недавня землячка й колега, високоталановита поетка й артистка, художниця й педагог Світлана Іщенко-Торнтон. Тут пробують перо і Одіссей-романтик із "нової еміграції" та з миколаївським корінням Грег Краснов, І молода поетеса-філолог Дарина Березіна... Хай нас усіх прочитають у Києві, Москві, Лондоні, Чикаго - всюди ще є люди з анатомічним чуттям слова і звуку.
Усім естетам і поетам, усім, до кого долинає сонорне голосіння і сольний спів щастя - всім офіруємо "Два береги".
Береги - два, це так, і вони не зійдуться ніколи, але висока вода, глибока вода поетичного моря гойдає на своїй хвилі не паперові кораблики, оплакані ще А. Рембо, а козацькі "чайки", трієру аргонавтів і крейсери з надзвуковими літаками нашого часу.
Але поетичне слово випередить і ракету - як "золота стріла" Анахарсіса, скіфського царевича і найдревнішого поета нашої землі. Зустрічайте!
|
